Трансністрія: Від знищення культури до винищення через ігнорування
Буковина: Європейська спадщина під румунським правлінням
Протягом століть Буковина була складним сплетінням різних етнічних груп, у якому єврейське життя було глибоко вкорінене в ідентичність регіону. Світлим символом цієї інтеграції був д-р Едуард Райсс. Як мер Чернівців, він очолював єдину столицю коронного краю Австро-Угорщини, де єврей обіймав цю найвищу посаду. Самі Чернівці з часів австрійського панування перетворилися з незначного поселення на сяючий центр європейської урбаністики – з престижним університетом, величною архітектурою та центральною роллю транспортного вузла між Сходом і Заходом.
Проте ця структура стала крихкою в багатьох місцях ще до війни. Хоча відчутний антисемітизм існував і в австрійську епоху, після румунської анексії 1918 року ізоляція стала систематичною практикою. Під румунським правлінням агресивний націоналізм і расизм стали всепроникною ідеологією, хоча й не були формальною державною доктриною. Яскравим прикладом цього була кар'єра історика Іона І. Ністора (1876–1962). Він був професором і ректором у Чернівцях і, будучи міністром у різних урядах, нещадно просував румунізацію.
Від цього витіснення постраждали всі нерумунські групи: єврейські, українські та німецькі чиновники, вчителі та професори систематично звільнялися з посад. Хоча німецькомовній меншині велося дещо краще, ніж іншим групам, вона також не уникла репресій і масово страждала під новим порядком.
Травма «російського року» (1940–1941)
Вирішальним поворотом став так званий «російський рік». Внаслідок секретного додаткового протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа, за яким нацистська Німеччина та Радянський Союз поділили Східну Європу, Північна Буковина відійшла до СРСР. 28 червня 1940 року Червона армія окупувала територію. Наступний рік був позначений радянським терористичним режимом, що перегукувався з травматичним досвідом Першої світової війни. Тисячі інтелектуалів, землевласників та представників суспільної еліти були свавільно заарештовані та депортовані до Сибіру. Цей рік гноблення пізніше послужив румунам, які повернулися, цинічним приводом для паплюження єврейського населення як «більшовицьких колаборантів».
Вторгнення та вбивство головного рабина д-ра Марка
З нападом на СРСР 22 червня 1941 року ситуація знову змінилася. Румунські війська просувалися з півдня, тоді як німецький Вермахт та Айнзацгрупа 10B увійшли на Буковину з півночі. Терор проти єврейського населення розпочався негайно. Жахливим символом є доля головного рабина д-ра Абрахама Якоба Марка.
7 липня 1941 року він був викрадений зі свого будинку підрозділами СС і доставлений до синагоги. Коли наступного дня її підпалили, Марка змусили піднятися на дах готелю «Чорний орел» (Schwarzer Adler), щоб змусити його спостерігати за знищенням справи всього його життя. 9 липня він був розстріляний німцями разом з іншими в'язнями на березі Прута. Його дружина, Перла Марк, свідчила про це у 1961 році на процесі над Ейхманом.
Чернівецьке гетто та порятунок Поповичем і Шельгорном
11 жовтня 1941 року румунська влада наказала створити гетто. У районі навколо площі Святої Марії (Marienplatz), де раніше проживало близько 5 000 осіб, протягом декількох днів було скупчено близько 50 000 людей. У переповнених пральнях і підвалах панували катастрофічні умови. Гетто, огороджене дерев’яним парканом, служило логістичним етапом для депортацій через залізничний вокзал.
Посеред цієї темряви стався акт людяності: мер Траян Попович та німецький консул д-р Фріц Шельгорн співпрацювали, щоб врятувати тисячі людей від депортації. Вони переконали Антонеску, що 20 000 євреїв є незамінними фахівцями для функціонування міста. Попович видавав захисні посвідчення, ризикуючи власним життям. Хоча після його відставки кількість посвідчень була скорочена, разом вони врятували тисячі життів.
Жорстокість депортації: Марші смерті
Депортації з Чернівців та Радівців були не бюрократичним процесом, а спалахом грубого насильства. Оскільки вони розпочалися в червні та липні, багато людей були лише в легких літніх сукнях. Потяги зазвичай зупинялися після короткої поїздки на берегах Дністра. Далі слідували нескінченні марші смерті на схід.
Людей катували та грабували. Тих, хто падав від виснаження, ліквідовували. Так була розстріляна в придорожній канаві й мати Пауля Целана. На берегах Дністра депортованих часто безладно заганяли у воду, де незліченна кількість людей втопилася або була застрелена.
Трансністрія: Винищення через розраховане ігнорування
Цільовою областю була Трансністрія — територія між Дністром і Південним Бугом під румунським управлінням. Історично доведено, що Гітлер і Антонеску зустрічалися кілька разів, щоб обговорити переслідування. Жорстокість румунських військ на пунктах пропуску була настільки надмірною, що навіть звіти Вермахту та СС критикували «нелюдське» поводження — через занепокоєння військовим порядком.
У самій Трансністрії майже нічого не було. Виживших, «яких невпинно цькували як собак», заганяли в руїни, колишні колгоспи або свинарники без вікон і дверей. Не було ні їжі, ні чистої води, ні ліків. Небагато продуктів можна було виміняти лише у місцевих селян за останні речі. Обмін валюти з рублів на леї знищив будь-які заощадження і кинув у злидні навіть заможних.
Територія була герметично закрита як «задній двір Румунської імперії»; небажаних людей замикали там — геть з очей, геть з пам'яті. Окрім єврейського населення, тут також масово вбивали ромів та синті. Влада просто залишала людей помирати.
Коли настала люта степова зима з температурою нижче -30 градусів, легкий літній одяг став смертним вироком. Після голодних набряків почався висипний тиф, який нестримно поширювався через відсутність гігієни. Цілі сім'ї помирали в руїнах; померлі часто днями лежали поруч із живими. Коли навесні 1944 року прийшла Червона армія, Трансністрія була величезним цвинтарем просто неба.
Гіркий кінець і важке повернення (1944–1947)
Навесні 1944 року Червона армія невпинно просувалася на захід, врешті досягнувши регіону Трансністрії. Хоча в серпні 1944 року в Румунії диктатор Іон Антонеску був повалений, це не означало негайного повернення додому для в'язнів таборів. Шлях назад на Буковину був тернистим і повним бюрократичних та фізичних перешкод; багатьом знадобилося часу до 1947 року, щоб знову дістатися Чернівців чи Радівців. Але дім, який вони знайшли, став зовсім іншим.
Тим, хто повернувся, були не раді у власному місті. Більшість будинків і квартир на той час уже були заселені іншими людьми, які не бажали залишати загарбане майно. До цього додалася цілеспрямована демографічна політика нових радянських правителів: керівництво систематично розселяло на Буковині російськомовних людей, переважно зі Східної України — особливо з Харкова. Це робилося, з одного боку, тому, що східні міста були масово зруйновані німецькою тактикою «випаленої землі», а з іншого боку — щоб підірвати український націоналізм шляхом поселення лояльних радянських громадян.
Голокост майже не відігравав ролі в повоєнній радянській історіографії. Специфічно єврейська трагедія замовчувалася; офіційно існували лише «жертви фашизму» або «мирні радянські громадяни», що загинули у Великій Вітчизняній війні. Індивідуальні страждання в Трансністрії стали таким чином частиною колективного радянського міфу про героїзм і жертовність, у якому не було місця для єврейської ідентичності.
Втеча, вигнання та табори на Кіпрі
Євреї, які пережили жахи Трансністрії, зіткнулися з новими утисками в Радянському Союзі. Тим, хто вижив, часто не просто дозволяли, а фактично змушували залишати Буковину і виїжджати до Румунії. Їм обіцяли подальшу подорож до Палестини (Ерец-Ісраель), але для багатьох це стало ще однією одіссеєю страждань. Через обмежувальну імміграційну політику британців тисячі людей опинилися в таборах для інтернованих на Кіпрі.
Там злидні повторилися: люди, які щойно втекли від холоду Трансністрії, роками жили в наметах, беззахисні перед стихією. Коли їм нарешті дозволили іммігрувати після заснування держави Ізраїль, тих, хто не мав місцевих контактів чи родичів, часто знову ув'язнювали — зокрема в таборі Атліт. Для багатьох буковинських євреїв шлях до свободи був прокладений колючим дротом, який супроводжував їх майже десятиліття.
Єврейське життя в радянському підпіллі
На самій Буковині єврейське життя в радянський період відійшло в приватну сферу. Оскільки офіційною державною релігією був атеїзм, будь-яка релігійна практика вважалася підозрілою. Проте єврейське громадське життя тривало таємно, часто з відома влади, але максимально непомітно. Спочатку ще працювала синагога на вулиці Руській.
Однак у 1950-х роках синагога на вул. Руській була змушена припинити роботу під тиском влади. Після цього лише синагога Беньяміна на вулиці Лук'яна Кобилиці залишилася останньою офіційною молитовнею, де єврейські традиції продовжувалися у складних умовах.
Відродження в сьогоденні
Після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України розпочалося повільне відродження єврейської інфраструктури. Сьогодні єврейська спадщина знову є видимою частиною міського пейзажу. Центральним символом цього ренесансу є синагога Корна, яка сьогодні знову відкрита для богослужінь і громадського життя.